МіГ-29

МіГ-29 – один з найпоширеніших у світі легких винищувачів четвертого покоління. Вони дотепер знаходяться на озброєнні не лише країн СНД, а й німецьких люфтваффе, ВПС Польщі, Угорщини та ще десятків держав світу, включаючи Малайзію, Індію, Китай, Кубу та інші. 

Праця над проектом літака нового покоління розпочалася у ОКБ А. І. Мікояна відразу після передачі МіГ-23 до серійного виробництва. За концепцією це мав бути легкий багатоцільовий фронтовий винищувач, озброєний ракетами середньої дальності та оснащений радіоелектронними системами нового покоління. Він мав перевершувати за комплексом характеристик американські та європейські легкі винищувачі й протистояти на рівних американському важкому винищувачу F-15.

Дослідний зразок  літака що отримав назву МіГ-29, вперше піднявся у повітря 6 жовтня 1977 р. 

МіГ-29 виявив значно кращі льотні та пілотажні властивості, ніж МіГ-23 зі змінною геометрією крила. Цього вдалося досягти завдяки новітнім досягненням у аеродинаміці. Якщо придивитись уважніше до нього і порівняти, наприклад, з МіГами першого-третього поколінь, то можна побачити, що „двадцять дев’ятий” практично не має фюзеляжу у класичному розумінні! Його середня частина „сплюснута” і плавно переходить у крило. Така компоновка називається „інтегральною” (тобто об’єднаною). Вона має дві вигоди – фюзеляж стає „несучим” (тобто разом із крилом створює підйомну силу), і надає максимальний внутрішній об’єм для розміщення обладнання і палива.

 Носова частина схожа на класичну, проте значно відхилена вниз від осі для покращення огляду з кабіни. По боках її зроблені досить великі напливи, що створюють передню кромку інтегрального фюзеляжу-крила. Ці напливи покращують як загальну аеродинаміку літака, так і його маневрені якості. 

Оригінальними були і двигуни – вперше на радянському винищувачі встановили так звані „двоконтурні” двигуни, що є значно економічнішими від звичайних турбореактивних. Принцип дії і конструкційну схему двоконтурного двигуна першим у світі розробив український вчений Архип Люлька у 1937 році. Проте реально такі двигуни були створені лише у 70-х роках, і отримали індекс „АЛ” - Архип Люлька. 

Обидва двигуни розміщені досить низько, і їх обслуговувати можливо прямо з землі, без будь-яких драбинок. А щоб вони „не тягли в себе” сторонніх предметів з ґрунту, що особливо небезпечно на режимі зльоту, застосували принципово нові забірники повітря. На землі їх вступи повністю закриваються, і повітря надходить через решітки у верхній частині крила. А після набору деякої висоти забірники автоматично відкриваються і переходять на нормальний режим. 

МіГ-29 має неперевершену як вертикальну, так і горизонтальну маневреність, тому саме на машинах цього типу виступає наша пілотажна група „Українські соколи”, що виборола ряд найвищих нагород на престижних міжнародних авіашоу.

Винищувач оснащений потужним озброєнням, до складу якого входять дві ракети середньої дальності Р-27 (зроблені на київському ВО „Артем”, здатні уражати повітряні цілі на відстанях до 80 км), та чотири всеракурсні (тобто такі, що можуть „захопити” літак супротивника у будь-якому положенні та при складному маневрі) Р-60М та Р-73 малої дальності. Приціл для них вперше у світі був розміщений ... прямо на шоломі пілота! Останньому досить було лише повернути голову у бік супротивника і натиснути кнопку „Пуск”. І надалі не хвилюватися, що у тому напрямку був супротивник, бо „розумна” ракета діяла за принципом „вистрілив-забув” – після старту сама знаходила і знищувала літак ворога. А 30-мм гармата здатна була випустити 1500 потужних снарядів за хвилину, одного влучання якого було досить для знищення літака класу винищувач.

Виявлення цілей і наведення зброї забезпечують бортовий радар, здатний виявляти цілі на тлі землі, теплопеленгатор (у обтічнику під кабіною пілота) та нашоломна система цілевказування „Щель-3УМ”. 

У 1982 р. МіГ-29 „9-12” був прийнятий на озброєння. ВПС СРСР, і розпочато його серійне виробництво. З кінця наступного року вони почали надходити до ВПС СРСР, а з 1986 розпочалися його експортні поставки. 

З 1985 року розпочалося серійне виробництво двомісного навчально-бойового варіанта МіГ-29УБ („9-51”). На ньому у носовій частині замість радару було обладнано другу кабіну.

Другим і фактично останнім серійним бойовим варіантом був МіГ-29 „9-13”, випуск якого розпочали 1986 року. На ньому збільшили запас палива, встановили потужну апаратуру радіоперешкод та підняли вагу підвісного озброєння з 2 до 3 тон.

У 1991 році виробництво МіГ-29 для ВПС СРСР було припинено з економічних причин. Загалом у 1983-91 рр. було побудовано 1200 бойових машин і понад 200 „спарок” МіГ-29УБ. У 1990-94 роках було випущено ще 50 машин модернізованої моделі МіГ-29СЭ („9-13СЭ”) виключно на експорт. Всі інші модифікації залишились суто експериментальними.

МіГ-29 активно експортувався: біля 300 машин всіх моделей було поставлено до 19 країн. Хронологічно першою їх отримала Індія, потім Сирія, Ірак, Югославія, і лише з березня 1988 року – „брати по соц. табору” – НДР, Польща, ЧССР, Румунія, Болгарія та Угорщина. 

„Експортні” МіГ-29 брали участь у багатьох локальних конфліктах кінця ХХ століття. Понад 100 машин перебуває зараз на озброєнні східноєвропейських держав НАТО.

ВПС України після розпаду СРСР у 1992 р. отримали 245 МіГ-29. У музеї представлено одну з перших модифікацій літака – „Виріб 9-12”, що прибула з Васильківського авіакрила військ ППО.