Київ допомагає галичанам

Почавши розбудову власної авіації, галичани використовували не лише місцеві можливості. В листопаді 1918 року вони вирішили шукати допомоги в Києві, у Гетьмана. Хоча його власне становище вже було хитким, адже розпочалося підняте Директорією УНР повстання, Павло Скоропадський у допомозі не відмовив. У Галичину було вирішено направити один авіазагін зі складу Одеського авіадивізіону.

В грудні цей підрозділ прибув на аеродром біля Красного, що за 45 км від Львова. Його очолював полковник Борис Губер. Петро Франко згадував про цього офіцера, як про «мовчазного москаля», що «сидів в своїй кімнатці і важко переживав драму російської армії» (тут і далі збережено стиль та орфографію цитованих джерел). Крім нього прибули пілоти: полковник Джамбулат Кануков, сотник Некандер Залозний, поручники Федір Алелюхін і Микола Сєріков; льотчики-спостерігачі: сотник Іван Шестаков і хо¬рунжий Михайло Іванов. Трохи згодом приїхали ще декілька авіаторів, зокрема сотник Василь Булатов. Загалом до поповнення входила 21 особа, серед яких 9 мотористів. Матеріальна частина складалася із декількох літаків, серед яких лише один «Ньюпор-XXVII» був новим.

Це поповнення дозволило сформувати цілком боєздатну об’єднану летунську сотню (авіазагін). Хоча Губер вважався одним з найкращих льотчиків, але взаємовідносини із молодшими офіцерами у нього не склались. Схоже, що стосунки із командуванням Української Галицької Армії (УГА) виявилися ще гіршими. В усякому випадку, командиром летунської сотні призначили не його, а полковника Канукова, осетина за національністю.

На початку у нього теж виникли певні негаразди. В своїх спогадах Франко писав: «Звичаєм у армії завжди було, що старший рангою обнимав командування. І полковник Кануков теж задумав те зробити, але він дуже скоро помітив, що в змінених революцією обставинах це діло важке тим більше, що він не знав української мови. На окремий приказ Начальної команди і Секретаріату я став командантом, а полковник Кануков моїм заступником». Але архівні джерела спростовують цю заяву. Так, 31 грудня 1918 року в адресованій Канукову телеграмі начальник штабу УГА полковник Євген Мишковський вказував: «Я Вам казав, що Ви призначаєтесь Начальником Загону літаків. Це знову підтверджую. Поручник Франко, як референт авіації підлягає Військовому Секретаріату, а в прочих відносинах Вам. Прошу налагодить справу у літаків, нема можливості добиться щоб літаки виконували накази. Вам дається повнота оперативної влади, но Ви і явля¬єтеся єдиновідповідним за працю». Цікаво, що попри очевидний конфлікт із новоприбулим полковником Франко писав, що між ним і Кануковим «ніколи не було ніяких непорозумінь, ані найменшого натяку боротьби за владу».

Згідно доповіді командуючого УГА генерал-хорунжого Михайла Омельяновича-Павленка, на 31 грудня 1918 році в галицькій авіації налічувалося 9 літаків. Серед них: розвідники «Альбатрос» і «Бранденбург», винищувачі «Ньюпор-ХХІ» і «Ньюпор-ХХVII». Скоріш за все, це були лише машини, готові до бойових вильотів. Так, колишній стрілець технічної авіасотні Михайло Шарик у своїх мемуарах згадує аж 27 літаків того періоду: 9 «Бранденбургів», 6 DFW, 7 LVG і 5 «Ньюпорів». На початок 1919 року загальна чисельність особового складу авіації УГА досягла 331 особи: 30 старшин, 63 підстаршини і 238 стрільців.
Ростислав Мараєв

Кануков.jpg – Командир летунської сотні Джамбулат Кануков