Морський інженер, що опанував небо

Від природи йому було багато дано: чуйна та щедра душа, талант інженера, відвага першопрохідника. А історія виділяє цю людину як першого українського льотчика та першого вітчизняного авіатора, що загинув в авіакатастрофі.

Левко Мацієвич народився 13 січня 1877 року в селищі Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині райцентр Кіровоградської області). Отримавши вдома початкову освіту, він у дев’ять років вступив до 3-ї Київської гімназії на Подолі (нині тут розташований Будинок дитячої творчості). Вчителі швидко звернули увагу на здібного хлопчика, якому легко давалися не лише точні науки, але й іноземні мови. Однак саме математика, фізика та хімія стали його улюбленими предметами, що фактично вирішило подальшу долю.

Закінчивши гімназію, Мацієвич у 1895 році подався до Харківського технологічного інституту. Справа в тім, що Київський політехнічний на той час ще не розпочав діяльність, а університет Святого Володимира видавався занадто академічним юнакові, що захоплювався прикладними науками. У виші Левко швидко увійшов до числа кращих студентів. Ба більше, викладачі вирізняли його як схильного до серйозної наукової роботи.

Здавалося, ніщо не могло завадити Левкові отримати диплом з відзнакою. Але романтичний студент захоплювався не лише наукою. Він став активним членом Революційної Української партії (РУП), брав участь у молодіжних протестах. Як результат – виключення з інституту за декілька місяців до завершення навчання. Навесні 1901-го його вислали до Севастополя під нагляд поліції. Однак Мацієвич зміг знайти підтримку впливових осіб і завдяки їхнім клопотанням таки отримав наступного року диплом інженера.

Може здатися дивним, але неблагонадійний Мацієвич без особливих проблем знайшов роботу на військово-морській базі в Севастополі. Спочатку він влаштувався креслярем за вільним наймом, а після отримання диплому був зарахований на державну службу до Корпусу корабельних інженерів. Молодий офіцер продовжував брати активну участь в українському русі, залишався під наглядом поліції та при цьому робив успішну кар’єру. Здається влада закрила очі на суспільну діяльність талановитого інженера, адже фахівців такого рівня на той час дуже бракувало.

Він закінчив за 1-м розрядом Миколаївську морську академію в Петербурзі, працював на будівництві та над проектами бойових кораблів, побував у Німеччині, де наглядав за створенням підводних човнів для російського флоту. Мацієвич буквально фонтанував ідеями. Зокрема, запропонував переробити вже списаний броненосний фрегат «Адмірал Лазарєв» в авіаносець на 10 літаків.

Як людина, знайома з найпередовішими технологіями свого часу, Мацієвич просто не міг оминути авіацію. Нове захоплення вдало поєдналося зі службовими обов’язками. У березні 1910 року його на чолі групи з семи офіцерів відрядили до Франції, тодішньої Мекки повітроплавання, для вивчення авіаційної справи. Там Мацієвич не лише вивчав аероплани різних конструкцій, відвідував підприємства та аеродроми, а й сам вивчився літати в школі Фармана. Таким чином, він став першим пілотом-українцем.

Група Мацієвича повернулася з відрядження на самому початку осені. З собою вона привезла декілька зразків авіатехніки, зокрема і біплан «Фарман IV». Тоді це був популярний літак, хоча і досить примітивний. На ньому Мацієвич активно літав, здійснив навіть нічний політ.

15 вересня у Петербурзі на Комендантському аеродромі розпочалося багатоденне авіашоу – Перше всеросійське свято повітроплавання. Для публіки це було щось нове, і кожного дня дивитися на польоти збиралася сила-силенна народу. Мацієвич виграв декілька призів та став справжньою зіркою цього дійства. 7 жовтня він збирався позмагатися за підйом на висоту, для чого вибрав літак «Соммер», але у того підвів двигун. Тоді азартний льотчик вирішив скористатися «Фарманом IV», хоча після інтенсивних польотів апарат знаходився явно не в кращому стані.

До висоти 385 м все йшло нормально. Але раптом одна зі сталевих розтяжок луснула і потрапила на повітряний гвинт. Далі стали рватися інші розтяжки та руйнуватися сам літак. Приреченого льотчика викинуло з сидіння. «Це тривало менше півхвилини, але здалося вічністю, – згадував один із свідків трагедії. – Численна юрба завмерла. Лише коли все, що летіло в повітрі, вже лежало вдалині на полі, пролунав крик жаху юрби, який ніколи не забуде той, хто його чув».

На похорон Мацієвича прийшла неймовірна кількість людей. Вінок від української громади тоді приніс ще мало відомий журналіст Симон Петлюра.
Навіть за радянських часів в історіографії було чимало згадок про Мацієвича. Але чомусь у сучасній Україні на його постать звернули увагу зі значним запізненням. Лише в 2015-му на батьківщині авіатора, в Олександрівці, встановили пам'ятник. Лише наступного року на фасаді колишньої 3-ї гімназії з’явилася його меморіальна дошка. І лише в 2017-му в Києві назвали вулицю на честь Левка Мацієвича.

Ростислав Мараєв

Капітан корпусу корабельних інженерів Левко Мацієвич

Мацієвич на своєму «Фармані IV»

Можливо це останнє фото Мацієвича

Велелюдна похоронна процесія Левка Мацієвича