Володимир Лотарєв. Генеральний конструктор із шахтарської родини

Радянська пропаганда дуже любила таких людей. Мовляв, дивіться: ось учень слюсаря став маршалом, а ось помічник комбайнера – Генеральним секретарем ЦК КПРС. Таких біографій дійсно було чимало, особливо серед людей, які починали свій професійний шлях у 1920-1940 роках. Дивуватися тут зайве. Адже в той час походження із робітників і селян мало не абияке значення для вдалого кар’єрного старту. Та переважна більшість таких особистостей залишалася невідомими для загалу, адже їхні досягнення закривала завіса сумнозвісної радянської таємничості. Визнання до них приходило вже після відходу у вічність або з початком періоду гласності. Саме так склалася і доля Володимира Лотарєва.

Він народився 15 листопада 1914 року в родині шахтаря. У неповні шістнадцять почав працювати учнем електрика гірничопромислового училища в місті Шахти. За кілька років отримав рекомендацію для вступу до Новочеркаського авіаційного інституту – існував такий у 1930-ті роки. Але цей виш швидко переформатували. Володимиру довелося перевестися до Харківського авіаційного інституту, де він і отримав диплом.

У 1939 році Лотарєв прийшов на завод № 29 імені Баранова у Запоріжжі. Почавши працювати інженером-конструктором, він швидко став начальником групи з доопрацювання поршньового мотора М-89, брав участь у створенні дослідного двигуна М-90.

Після нападу Німеччини на СРСР підприємство евакуювали до Омська. З ним виїхав і Лотарєв. Він очолив конструкторську бригаду, що спочатку супроводжувала серійний випуск двигунів М-88Б для бомбардувальника Іл-4, а пізніше – мотора АШ-82ФН, яким оснащувалися багато типів літаків, зокрема винищувач Ла-7. У вересні 1944 року Лотарєв став заступником Олексадра Івченка, який керував конструкторським відділом заводу. Першою власною розробкою цього колективу став двигун М-26, потужністю 500 к.с. Серійно він випускався вже у повоєнні роки і використовувався на гелікоптерах, головним чином на Мі-1.

Напередодні завершення війни в Європі, 5 травня 1945 року, в Запоріжжі було створене Державне КБ-478 на чолі з Івченком. Наступного року Лотарєв став його заступником. Починалася реактивна ера, і невдовзі КБ взялося за створення турбогвинтових двигунів. Проривним для запорізького колективу став АІ-20, який заслужив місце на крилах багатьох літаків, зокрема пасажирського Іл-18 і транспортного Ан-12.

Плідна співпраця О.Г. Івченка і В.О. Лотарєва тривала до самої смерті Олександра Георгієвича у 1968 році. У той час підприємство вже мало назву Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес», яка збереглася донині. Ні в кого не викликало здивування, що Лотарєв його очолив.

Понад 20 років він керував колективом. Значними досягненнями того періоду стало створення турбореактивних двигунів із високим ступенем двоконтурності Д-36 та Д-18Т і найпотужнішого в світі турбовального двигуна Д-136. З ними й досі успішно літають Ан-72, Ан-74, Ан-124 та Мі-26.

Загалом Генеральний конструктор Лотарєв брав участь у створенні майже 30 авіаційних двигунів та допоміжних силових установок. Його діяльність була відзначена численними нагородами, зокрема Зіркою Героя Соцпраці.

Підлеглі вважали свого Генерального вольовим і вимогливим керівником. Водночас, він мав репутацію чуйної, доброзичливої людини та справжнього ерудита. Захоплювався музикою, непогано грав на баяні, а ще був пристрасним футбольним вболівальником.

У 1989 році Володимир Олексійович вийшов на пенсію за станом здоров’я. Не стало його 20 липня 1994 року.

Фото.

1. Генеральні конструктори Володимир Лотарєв та Олег Антонов

2. Володимир Лотарєв