Вперше через Тихий океан без посадки

 5 жовтня виповнилося 95 років від завершення першого в історії безпосадкового перельоту через Тихий океан. Його здійснили американські пілоти Клайд Пенгборн (Clyde Pangborn) і Г’ю Герндон (Hugh Herndon) на літаку Bellanca CH-400 із власною назвою Miss Veedol.

 У 1927 р. Чарлз Ліндберг (Charles Lindbergh) самотужки перелетів Атлантику на одномоторному літаку. Це досягнення стало світовою сенсацією, було надзвичайно розпіарене й породило справжній бум на дальні авіаперельоти. Зокрема, японська газета «Асахі Шімбун» оголосила приз у 25000 USD (з урахуванням інфляції, зараз це майже пів мільйона) за безпосадковий переліт через Тихий океан. Однак кілька таких спроб завершилися невдачами. 

 Пенгборн і Герндон обрали для перельоту невеликий підкісний високоплан Bellanca CH-400 із одним двигуном у 425 к. с. Причому літак спеціально модифікували: встановили додатковий паливний бак, а щоб витрачати менше бензину, передбачили скинути шасі в повітрі та здійснити посадку на «черево». Вони прилетіли в Токіо 8 серпня 1931-го, однак не попіклувалися ознайомитися з місцевими авіаційними правилами й одразу були затримані через підозри у шпигунстві. Сім тижнів льотчики просиділи в готелі під домашнім арештом, поки адвокати залагоджували справу. Врешті-решт все обійшлося сплатою штрафу. Але коли японські урядовці дізналися, що американці планують переліт через океан, вони ревно поставилися до цього, адже в країні вже не перший рік вирували пристрасті навколо такого перельоту. Національний престиж вимагав, аби його здійснили саме японці! Однак і спротив місцевих бюрократів вдалося подолати та отримати дозвіл на виліт.

29 вересня Пенгборн і Герндон перелетіли на пляж Сабішіро, впритул до океану. Ще 5 днів вони займалися останніми приготуваннями. Нарешті 4 жовтня стартували. Зліт видався непростим. Пенгборн із чималими зусиллями зміг відірвати перевантажений пальним літак від мокрого, прибережного піску. 

 Висоту літак набирав дуже повільно. Пілотувати його було важко, постійно виникала загроза звалювання. Курс тримали на Курильські острови, до яких допленталися за 3 години. Лише тоді, витративши частину пального, Miss Veedol полегшала і стала поводити себе пристойно. Переконавшись, що на борту все гаразд, і на островах сідати не доведеться, екіпаж скинув шасі. Стійки з колесами відлетіли, але підкоси залишилися, що погіршило аеродинаміку й загрожувало тяжкими наслідками при посадці.

 Невдовзі почалося зледеніння, з яким вдалося впоратися, піднявшись на висоту понад 5000 м. Стемніло. Пенгборн залишався за штурвалом, а Герндон мав періодично перекачувати ручним насосом пальне з величезного допоміжного бака в кабіні до основних у крилі. Накочувала втома. Уважність і без того не була найбільшою чеснотою Герндона, а тут він взагалі почав ловити гав. Вперше він схаменувся буквально в останню мить і встиг швидко підкачати пальне. Однак друга помилка ледь не коштувала життя відчайдухам-авіаторам. Двигун ображено чихнув і зупинився, а внизу був лише безмежний океан…

 Miss Veedol не мала засобів запуску двигуна в повітрі, залишалося лише сподіватися, що зустрічний потік розкрутить гвинт, і мотор знову запрацює. Посилаючи прокльони своєму другому пілоту, Пенгборн без зволікань відав штурвал від себе. Він безперервно продовжував лаяти переляканого Герндона, хоч той і так з небаченою для себе енергією налягав на ручку насоса. Двигун запускатися не хотів. Пенгборн збільшив кут пікірування, і лише коли до води залишалося метрів 500, мотор нарешті запрацював. 

 Це був найдраматичніший момент всього перельоту. За кілька годин льотчики побачили острови Королеви Шарлотти біля узбережжя Канади – найскладніша частина їхньої мандрівки залишилася позаду. Пенгборн провів за штурвалом вже понад 30 годин. Треба було хоч трошки поспати, адже попереду чекала непроста посадки. Він наказав Герндону зберігати поточні висоту й курс та розбудити його, коли побачить вогні великого міста – це мав бути Ванкувер. 

 Однак і цього разу Герндон накосячив та не витримав курс. Коли Пенгборн прокинувся, літак вже проскочив повз Ванкувер. Довелося видивлятися внизу характерні гори, щоб зрозуміти, де вони знаходяться. Потім через кепську погоду кілька разів змінювали курс, поки нарешті вирішили летіти до маленького міста Веначі (шт. Вашингтон, США).

 5 жовтня, о 7:14 ранку за місцевим часом червоний літак пронісся над пагорбами й розвернувся на невеликий місцевий аеродром. Пенгборн дуже акуратно пілотував машину, прагнучі підійти до землі з мінімальною швидкістю. В останній момент він вимкнув двигун і обережно опустив Miss Veedol на поверхню аеродрому. Піднявши хмару куряви, літак швидко зупинився, похитнувся й завалився на ліве півкрило. Пошкодження були мінімальні. Політ, що тривав 41 годину, залишився позаду.

 Отримавши свою заслужену нагороду, пілоти більше ніколи не літали разом. А літак відремонтували й продали. Він отримав нову назву The American Nurse і у вересні 1932-го безслідно зник над Атлантикою під час спроби чергового перельоту. Сьогодні його повномасштабну копію можна побачити в Музеї авіації та науки у японському місті Місава.

 Ростислав Мараєв