Слово про батька

7 лютого виповнилося 120 років від народження Генерального конструктора О.К. Антонова, ім’я якого носить наш музей. Переважна більшість публікацій про нього, стосуються сторінок біографії, видатних досягнень у літакобудуванні, наукового доробку, а людські якості залишаються осторонь. Але ж Олег Костянтинович був непересічною, всебічно талановитою особистістю і глибоко розумів світ. Щоб побачити цю легендарну людину зблизька, ми пропонуємо чудові спогади його дочки, професора КАІ Анни Антонової.

Слово про батька

Я народилася влітку 1948 р. в Новосибірську, менш як за рік від першого польоту Ан-2. Моя мама, Єлизавета Аветівна Шахатуні, була провідним спеціалістом дослідного конструкторського бюро, яке очолював тато, і зі зрозумілих причин працювала з ранку до вечора. На допомогу приїхали дві бабусі-дворянки: Олександра Костянтинівна – тітка батька, і Астхік Тигранівна – тітка мами, яка нещодавно вийшла на волю після десяти років таборів. По господарству мамі допомагала літня засланиця німкеня Кароліна Людвігівна. З таким «злочинним інтернаціоналом» мої батьки не боялися жити за сталінських часів.

1952 року ми переїхали до Києва і оселилися у Святошині, у селищі авіазаводу, що нагадувало тоді дачне. Стародавній Київ усім дуже сподобався – і саме місто, і його прекрасні околиці, і благодатний клімат. З нами жили батько тата, Костянтин Костянтинович, та Олександра Костянтинівна.

До батька додому навідувалися у справах його колеги з ДКБ та інших споріднених організацій. Я добре пам'ятаю льотчиків І. Мазурука, Я. Вернікова, конструкторів О. Ескіна, Є. Сенчука, М. Смирнова, О. Боріна, О. Маноцкова. Особливо мені запам'ятався Михайло Миколайович Камінський своїми чудовими розповідями про польоти в Арктиці. Бував у нас і головний конструктор Олександр Георгійович Івченко, енергійна та весела людина, який одного разу привіз із Запоріжжя кавун розміром з мене.

Боюся, що названі прізвища мало що говорять новим поколінням. Але в моїй пам'яті про цих особистостей збереглися дуже живі спогади, як про натхнених, веселих людей, друзів моїх батьків.

Тато мав машину, і на ній ми вивчали околиці Києва. Часто до нас приєднувався Василь Олексійович Степанченко, директор Київського авіазаводу зі своєю родиною. Улюбленим ближнім місцем відпочинку був ліс, за десять кілометрів від Києва. Батько вчив мене відчувати красу природи, милуватися лісовою дорогою, узліссям, осіннім павутинням. Про все це він умів сказати просто і зрозуміло мені, п'ятирічній дівчинці.

У ліс він нерідко брав мольберт та етюдник. У тиші я з цікавістю стежила за рухами вугіллям або пензлем. Увечері вдома, у себе в кабінеті, він вчив мене малювати. Пам'ятаю, як здивувалася, побачивши, що для лісу на горизонті тато обрав блакитний колір – адже листя зелене? І отримала перший урок про сприйняття кольору та світла.

З кінця 1950-х життя батька круто змінилося: він почав брати участь у міжнародних авіаційних виставках, їздити за кордон у складі урядових делегацій, отримав високі нагороди, був обраний членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Його статті та інтерв'ю почали з'являтися в газетах і журналах. З кожним роком нагород більшало, але не нагородами він оцінював свою роботу, у нього була власна шкала. Тато без особливого жалю відмовився від другої зірки Героя Соціалістичної Праці (він казав мені, що героєм праці можна бути лише раз), випадок рідкісний для СРСР. І, навпаки, пишався Золотою медаллю ім. А.М. Туполєва за визначні роботи в галузі авіаційної науки та техніки, його останньою нагородою. Він не вихваляв мудрість партії та уряду, як було тоді заведено, навпаки критикував невмілі рішення деяких економічних проблем у Радянському Союзі.

Батьків будинок, який називали будинком Антонова, знаходився на вулиці Огарьова (нині Олександра Оксанченка). Світлий хол прикрашали картини та моделі літаків. Просторий кабінет на другому поверсі з відкритою, сонячною терасою, повитою виноградом, з книжковими шафами по периметру. Невеликий, світлий письмовий стіл та столярний верстак біля південного вікна. У кабінеті часто стояв мольберт із незакінченою картиною. Будинок оточували дерева, кущі бузку та ліщини.

Батько любив «красу доцільності» і намагався впровадити її у побут. Функціональність та максимальна простота були для нього головними критеріями. Виготовлені за його ескізами меблі навіть зараз цілком сучасні.

Ми розмовляли в саду, кабінеті або біля каміна. Він був моїм «просвітителем». Я зобов'язана йому любов'ю до живопису, тонкого гумору, до літературної мови. Я почала розуміти, що означає нестандартне мислення. Що життя – це постійна робота, насамперед над собою.

Слухати батька було дуже цікаво, але переказати це неможливо. Найкращий спосіб пізнати Антонова – читати його книги та статті. А ще він вигадував веселі казкові історії для дітей, а також писав притчі із філософським підтекстом, що були більше адресовані дорослим. Наведу одну з антоновських міні-казок 1966 року.

«Жили-були при млині три освічені дідки: Еко, Но і Міст. Ходили вони всі разом, хоч жили недружно.

Еко вважав, що вода має падати обов'язково зверху.

Другий дідок Но погоджувався, що вона має падати зверху, однак при цьому неодмінно потрапляти на лопать колеса млина.

Міст додавав, що згадана вода не має, по можливості, падати повз колесо.

Крім того, дідки жваво цікавилися впливом пуголовків та водяних павуків на роботу млина. Тільки на цікавості до цих мешканців ставка вони й могли порозумітися.

Йшов час.

Еко захистив дисертацію на тему: «Куди тече вода після млина?»

Но мав намір захищати свою тему: «Вода як елемент утворення бризок».

Міст збирав матеріали до ще не написаної роботи: «Вода колись і тепер».

Як би там не було, за різних творчих прагнень вода становила основу їх глибоких досліджень.

Три дідки без кінця тупцювали навколо млина по своїх улюблених стежках і так гаряче сперечалися про те, чи є вода просто корисною або дуже корисною для перемелювання зерна, що й не помітили, як дуже відчутна частина цього найкориснішого елементу стала витікати через промоїну в греблі прямо у річку, повз колесо млина.

Чим більше сперечалися дідки про воду, тим більше її витікало. І ставок почав міліти...».

1965 рік став тріумфальним для О.К. Антонова – «Антей» на авіасалоні в Ле Бурже здивував увесь світ. Цікавий факт я знайшла в одній із статей відомого журналіста Ярослава Голованова:

«Салон в Ле Бурже. Йде дощ. Антонов сидів на відкидній залізній лавці у своєму величезному «Антеї», черево якого безперервно поглинало натовпи людей, і розмовляв французькою з якимсь чоловіком, на вигляд – роботягою. Я підсів. Ми згадували Корольова. Антонов розповів, що тут, у Ле Бурже, зустрів дідуся Поля Рішара, у якого вони, зовсім молоденькі, разом із Корольовим (вони ровесники) у 1928 році працювали в Москві. Перебирали спільних знайомих, і Рішар запитав:

— А що сталося з Сергієм Корольовим? Кудись він зник, зовсім про нього не чути.

Це було вже після супутників, «лунників», «Марса», «Венери» та гагарінського тріумфу.

– Не знаю, – злукавив Антонов. – Я теж втратив його з уваги...».

Така відповідь була викликана підвищеною таємністю, що оточувала на той час С.П. Корольова. Навіть у своїй книзі «На крилах з дерева та полотна», виданій у 1962 році, батько описав планериста Сергія Павловича Корольова, майбутнього творця космічних кораблів, під псевдонімом Сергій Павлович Царьов.

Тато багато розповідав нам цікавого про салон та Париж. Він почував себе у Франції французом, добре знав французьку культуру, вільно говорив, читав газети та книги цією мовою. Любив творчість Антуана де Сент-Екзюпері, Жюля Руа та Поля Елюара, цитував напам'ять уривки з «Маленького принца» та «Нічного польоту». Захоплювався архітектурою Ле Корбюзьє (особливо подобалася капела Нотр-Дам-дю-О в Роншані), любив картини імпресіоністів, Матісса, Гогена... Одного разу вони з мамою відвідали концерт Іва Монтана і були підкорені його чарівністю. Батькові так сподобалася пісня «Великі бульвари», що він сам її наспівував.

J'aime flâner sur les grands boulevards

Y a tant de choses, tant de choses

Tant de choses â voir…

У Парижі він намагався довше поблукати містом, відвідати улюблений Орсе, потрапити на виставки сучасних художників. Він привозив до Києва багато фотографій, альбоми репродукцій, дуже цікаво про все розповідав, і мені здавалося, що Парижем гуляю з батьком я. Коли потім доводилося відвідувати Францію, намагалася пройти його маршрутами, і мені чувся голос тата...

Ростислав Мараєв

Фото

1. О.К. Антонов та Є.А. Шахатуні. Подружжя і соратники. 1940-і роки

2. Перші уроки малювання доньки Ані. 1951 р.

3. О.К. Антонов за написанням пейзажу під час відпочинку на природі

4. О.К. Антонов з дочкою Анною спостерігає за польотами планеристів. Аеродром Гостомель, 1961 р.

5. О.К. Антонов любив працювати в саду біля свого будинку 

6. Генеральний конструктор О.К. Антонов працює за кульманом в одному з відділів свого ДКБ. Друга половина 1970-х років