Авіаційний епізод із драматичного життя

З авіацією його пов’язували трохи більше трьох років. Але і в суспільній свідомості, і навіть у науко-популярній літературі саме на «летунському» періоді біографії Петра Франка сконцентровано чи не найбільшу увагу.

Він з’явився на світ 28 червня 1890 року в родині класика української літератури галичанина Івана Франка та киянки Ольги Хоружинської. Петрусь став молодшим з трьох синів, а пізніше у подружжя народилася ще й дочка. Хлопчик ріс дуже рухливим і допитливим. Попри непосидючість він із задоволенням вчився і в 4 роки вже вмів читати. Петро легко подолав складну програму Львівської цісарсько-королівської академічної гімназії, яку закінчив у 1910 році. 

Він любив хімію та літературу, однак на певний час найбільшим захопленням виявився спорт. Завдяки регулярним заняттям молодий Франко став справжнім атлетом. А ще він долучився до українського руху в Австро-Угорщині. Зокрема, був одним із засновників національної скаутської організації «Пласт». Напередодні Першої світової Петро став членом військового товариства «Січові Стрільці». Не дивно, що з початком війни він разом із товаришами подалися добровольцями до Легіону Українських Січових Стрільців.

Як розвідник Франко брав участь у боях проти російської армії на Буковині, Станіславщині, Тернопільщині та Львівщині. Командував четою (взводом). На початку 1916 року військова доля Петра круто змінилася – його відрядили навчатися до льотної школи у Райльоваці біля Сараєво у Боснії. В сучасних публікаціях Франка часто називають військовим пілотом. Однак він отримав фах повітряного спостерігача, що ближче до штурмана. Головним його обов’язком було ведення авіаційної розвідки з використанням за потреби фотоапарату. Крім того, льотчик-спостерігач мав опанувати штурманську справу, у бою з повітряним противником вести вогонь з кулемета, якщо виникала потреба в атаці наземних цілей – скидати вручну легкі бомби.

Восени 1918 року в результаті розпаду Австро-Угорської Імперії утворилися кілька нових держав, серед яких і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Розбудовою її збройних сил займався Державний секретаріат військових справ (ДСВС). 1 грудня 1918 року вийшов наказ по цьому відомству про створення Летунського відділу. Його начальником і референтом з авіації при ДСВС став поручник Петро Франко.

Займатися створенням бойової авіації новопосталої держави довелося в умовах війни з Польщею. Першочерговими завданнями став підбір особового складу та комплектування матеріальної частини. Франко у своїх спогадах писав: «Я безупинно їздив самоходом по поганеньких дорогах до Станиславова, Стрия, Тернополя, збирав людей, матеріал…» (тут і далі збережено мову цитованих джерел).

Головну авіабазу організували на колишньому австро-угорському аеродромі біля селища Красне, що на схід від Львова. Формувати летунську сотню (авіазагін) почали з військовослужбовців, які пройшли через цісарсько-королівську армію. Літаки та комплектуючі до них збирали по всій Галичині. Із 2-4 привезених до Красного машин вдавалося скласти одну більш-менш придатну для польотів. Критично не вистачало надійних двигунів. А щоб вирішити проблеми з запчастинами, авіатори іноді вдавалися до імпровізацій. Наприклад, за відсутності резинових камер набивали колеса літаків соломою. Не дивно, що така техніка часто підводила. Франко згадував: «Перший, пробний лет на літаку типу «бранденбурець» пільотував старший десятник Кавута, а як доглядач полетів поручник Слєзак... Літак далеко не полетів… Він виконав примусовий осід на поблизькім полі, сів на м’яку поорану ріллю і легенько перекинувся. Ми поспішили автом на поміч. Нещастя не було. Поручник Слєзак нас успокоїв, вилазячи весело зпід літака. Легенько тільки вдарився у ніс».

У грудні до Красного прибуло важливе поповнення – за рішенням Гетьмана Павла Скоропадського з «великої» України перебазувався авіаційний підрозділ, до якого входили кілька літаків і щонайменше 6 досвідчених льотчиків, зокрема полковник Джамбулат Кануков. Це дозволило сформувати цілком боєздатну об’єднану летунську сотню. Її командиром призначили Канукова.

Судячи з мемуарів Франка, це рішення командування стало для нього прикрою несподіванкою. «Звичаєм у армії завжди було, що старший рангою обнимав командування», – писав він. «І полковник Кануков теж задумав те зробити, але він дуже скоро помітив, що в змінених революцією обставинах це діло важке тим більше, що він не знав української мови. На окремий приказ Начальної команди і Секретаріату я став командантом, а полковник Кануков моїм заступником».

Однак документи свідчать про інше. Так, 31 грудня 1918 року начальник штабу Української Галицької Армії Євген Мишковський телеграфував Канукову: «Я Вам казав, що Ви призначаєтесь Начальником Загону літаків. Це знову підтверджую. Поручник Франко, як референт авіації підлягає Військовому Секретаріату, а в прочих відносинах Вам». Цікаво, що попри очевидний конфлікт Франко писав, що між ним і Кануковим «ніколи не було ніяких непорозумінь, ані найменшого натяку боротьби за владу».

На початку 1919 року в Галичині найбільш запеклі бої точилися біля Львова. Головною задачею української авіації залишалася розвідка. Завдавали авіатори і бомбових ударів. «Тепер ми кидали бомби на Високий Замок, де стояли польські батареї, на двірець, кадетську школу, де було польське радіо та польське летовище на Янівськім болоню», – згадував Франко.

Посада дозволяла Франку не брати участі у бойових вильотах, але штабна рутина не надто приваблювала його дієву натуру. У спогадах він зазначав, що виконав за якихось 4 місяці 40-50 вильотів – навіть за сучасними вимірами це чимало для такого проміжку часу, а для того періоду і поготів.

4 січня він вирушив на чергове завдання як льотчик-спостерігач разом із своїм постійним пілотом Василем Кавутою. Вони провели розвідку і скинули бомби на залізничну інфраструктуру, але їх «Альбатрос» отримав значні пошкодження від обстрілу з землі. Кавута зміг майстерно посадити понівечену машину біля села Дубново, неподалік Володимир-Волинського. Однак це виявилася ворожа територія, і авіатори потрапили в полон. Франко згадував: «Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської границі, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станіславів назад до Красного. І так 21.1. я знов повнив свою службу».

Не виключено, що саме смертельно небезпечні «пригоди» підштовхнули Петра до радикальних змін в особистому житті. За два тижні після повернення з полону він взяв шлюб з донькою священика Ольгою-Марією Білевич, з якою був знайомий понад 7 років. Пізніше у подружжя народилися двоє доньок.

У квітні 1919-го кар’єра вже сотника Франка зробила новий поворот. Під час наради у Станіславі (нині Івано-Франківськ), яку проводив держсекретар з військових справ Дмитро Вітовський, він дізнався, що за рішенням уряду має виїхати до Белграду, столиці тодішнього Королівства сербів, хорватів і словенців. 14 числа Франко вирушив на Балкани як представник уряду ЗУНР з місією Міжнародного Червоного Хреста у справах українських полонених колишньої австро-угорської армії. В авіації він більше ніколи не служив.

За кордоном Франко прожив понад 3 роки. Після повернення на батьківщину закінчив у 1923-му Львівську політехніку та отримав диплом з відзнакою інженера-хіміка. В подальшому викладав і у школах, і у вишах. У 1931-1936 роках перебував у Радянській Україні, де працював старшим науковим співробітником НДІ прикладної фізико-хімії та молочної промисловості у Харкові. Став автором кількох наукових робіт.

У вересні 1939-го Радянський Союз і нацистська Німеччина розділили Польщу. Західна Україна стала частиною УРСР. Більшовики вправно маніпулювали сином Каменяра. Петро Франко став народним депутатом УРСР, першим директором меморіального музею Івана Франка, деканом товарознавчого факультету Інституту радянської торгівлі у Львові. І при цьому він вважався людиною ненадійною, перебував під таємним наглядом НКВС.

Попри репресії проти української інтелігенції Франка не чіпали. Можливо, допомагало ім’я батька, якого більшовики занесли до сонму поетів-революціонерів. Все змінилося після нападу Німеччини на СРСР. 28 червня 1941-го, якраз у свій день народження, 51-річного Петра Франка заарештували і під конвоєм відправили потягом до Києва.

Його доля довго залишалася остаточно не з’ясованою. Однак у 2015 році була оприлюднена розшифровка надісланої з Києва до НКДБ надтаємної телеграми від 6 липня 1941 року, де зазначено: «Указанию тов. ХРУЩЕВА нами арестованы Студинский, Франко, Киевский артист Донец «Националисты» в связи с тем, что вывести их из Киева затруднительно считаем целесообразным их расстрелять. ЦК КП(б)У такого же мнения». На телеграмі стоять резолюції «За» зловісного Лаврентія Берії, а також В'ячеслава Молотова і Георгія Маленкова.

У сучасній Україні ім’я Петра Франка носить 7-ма бригада тактичної авіації, яка бере участь у російсько-українській війні ще з 2014 року.

Ростислав Мараєв