Перша жінка, яка долетіла до Австралії

Емі Джонсон народилася 1 липня 1903 року у місті Кінгстон-апон-Хілл. Її батьком був великий торговець рибою родом з Канади. Частина родини по його лінії походила з Данії. Емі була старшою з чотирьох дітей. Після закінчення місцевої школи, вона вступила до університету Шеффілда, де здобула ступінь бакалавра економіки. Попрацювавши на новій роботі три місяці та отримавши нервовий зрив, Емі вперше піднялася у небо, як пасажирка літака. 

Після цього вона перебралася до Лондона, де влаштувалася секретаркою у юридичну компанію. Вересень 1928 року став вирішальним -  Емі почала відвідувати заняття у Лондонському авіаклубі на аеродромі De Havilland. Одним з її інструкторів був Генрі Бейкер, пілот часів Першої Світової. Вона тренувалася на De Havilland DH.60 Cirrus II Moth - британському двомісному біплані. 9 червня 1929 року, після 15 годин 45 хвилин інструктажу, Емі здійснила свій перший політ, а вже 6 липня отримала сертифікат приватного пілота рівня “А”. 

Пізніше вона здобула навігаційний сертифікат, а у грудні 1929 року стала першою жінкою-авіаційним інженером. Після цього, вона залишила свою основну роботу.

За фінансової допомоги свого батька та барона Чарльза Вейкфілда, засновника нафтової фірми Castrol, Емі придбала свій перший власний літак - De Havilland DH.60 Gipsy Moth з двигуном потужністю 100 к.с та паливним баком у 364 літри. Це дозволило би залишатися у повітрі близько 30 годин. Вона назвала його “Джейсон”. З ним вона вирушила у подорож, яка зробить її знаменитою у світі ранньої авіації. 

У травні 1930 року вона злетіла на “Джейсоні” з аеродрому Кройден до Австралії. Політ мав тривати 19 діб, Емі мала подолати 17,700 км через Близький Схід, північ Індії та Індонезію. Емі планувала долати за добу 1300 км таким чином побивши рекорд швидкості австралійця Чарльза Кингсфорда-Сміта. Долетівши до Сирії курсом на Багдад, Емі потрапила у піщану бурю, яку змушена була перечекати на землі, поки місцеві британські механіки лагодили літак. Після Близького Сходу, літак Емі продирався крізь постійні опади Індостану, пролетівши Калькутту. 

Перша аварія сталася над Рангуном (сучасний Янгон у М’янмі): через посадку на дуже маленький аеродром, біплан викотився за злітно-посадкову смугу, впав у канаву на ніс. Був пошкоджений гвинт (без можливості відновити),а ще - шасі та крило.Завдяки наявності запасного пропелера ремонт знову зробили дуже швидко і Емі продовжила подорож. Далі шлях лежав до Бангкоку, Сингапуру та Сурабаї у Індонезії, куди вона прибула 20 травня. Ще два дні на новий ремонт і попереду нова ціль - досягти островів Тимору. 24 травня, вона триумфально сіла у Дарвіні, північна Австралія, завершивши переліт. Рекорд пілота-австралійця встояв. За таку подорож Емі Джонсон стала Командором Відміннійшого ордену Британської Імперії та отримала золоті медалі. Австралія видала їй ліцензію цивільного пілота номер 1. Цікаво, що насправді ліцензії видавалися відразу з номером 2, а перша була зарезервована для “особливих випадків”. 21 січня 1931 року літак “Джейсон” став експонатом Музею Науки у Лондоні. У своїй біографії Емі каже, що під час перельоту труднощі поставили її “на межу безумства”. 

Після Австралії Емі Джонсон разом з пілотом Джеком Хамфрісом у липні 1931 року долетіли з Англії до Японії. Вони зробили це на літаку De Havilland DH.80 Puss Moth з першим фюзеляжем із зварених сталевих труб з полотняною обшивкою. Модифікований двигун видавав 120 к.с. До Токіо вони дісталися за 8 днів 22 години 7 хвилин, встановивши новий світовий рекорд. 29 липня 1932 року Емі вийшла заміж за шотландського льотчика Джима Моллісона, з яким познайомилася під час туру по Австралії - він пілотував “Джейсона”,коли вона занадто втомилася.  Цікаво, що Емі побила його рекорд з перельоту до Кейптауну на 10,5 годин, пролетівши 20 тис км. За цей політ вона отримала приз Сігрейва від Королівського автоклубу. 

Наступною ціллю став політ до США у 1933 році. Подружжя спеціально обладнало додатковими паливними баками двомоторний De Havilland DH.89 Dragon Rapide. Вони назвали його “Мореплавець”. Політ мав пройти від Вельсу до Нью-Йорку, але через проблеми з мотором авіатори були змушені сісти у Коннектикуті, усього у 90 км від цілі. Тим не менш, Міллісони отримали нагороду Freedom of the City від влади Нью-Йорку, їм влаштували парад на Бродвеї та зустріч із президентом США Франкліном Рузвельтом. У роки перед Другою Світовою Емі Моллісон працювала комерційним пілотом. У травні 1936 року вона здійснила свій останній рекордний політ знову до Кейптауну, але тепер із поверненням до аеропорту виліту. З 1937 по 1939 роки Емі Джонсон, після розлучення та зникнення Амелії Ергарт, не піднімалася в небо. А далі прийшла велика війна…

У 1940 році Емі вступила у організацію Air Transport Auxiliary, яка здійснювала транспортні перевезення та доставку літаків ВПС Британії. Там Емі дослужилася до другого пілота. 5 січня 1941 року Емі Джонсон отримала наказ перегнати літак Airspeed Oxford з Блекпула до Кіндлігтона і повернутися на такій самій машині назад. Через погану погоду зворотній рейс скасували, але Емі полетіла всупереч цьому (хоча їй пропонували повернутися на поїзді). Ніяких боїв на цій ділянці не було (це підтверджують як німці так і британці), екіпаж пароплаву “HMS Haslemere” бачив “парашутиста, який знижувався у воду без рятувального жилета”. Моряки кинулися на це місце, але не змогли нічого знайти. Рятувальники лише витягли з дна шматок матерії з номером 35 (офіційний номер Емі був V3540) . Емі Джонсон визнали загиблою. Причина падіння у Темзу досі не встановлена достовірно. Є припущення, що вона відхилилася від курсу на 100 миль і у літака закінчилося пальне. Або літак зіткнувся з аеростатом, який Джонсон не бачила через хмари. 

Емі Джонсон встановили пам’ятник у місті Халл у 1974 році, більшу частину речей було передано батьком у персональний музей. Її іменем був названий авіалайнер Макдоннелл Дуглас MD-11 авіакомпанії KLM.